Іван Чендей та Петро Скунць - велетні закарпатського письменництва

        ЧЕНДЕЙ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ

                            (1922-2005)

        Народився Іван Михайлович Чендей 20 травня 1922 р. у с. Дубове Тячівського району в багатодітній родині…

        У творчому доробку Івана Чендея десятки оповідань, повістей та нарисів. Він є автором романів "Птахи полишають гніздо" (1965) і "Скрип колиски" (1989). У 1994 р. був удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка за книгу "Калина під снігом", повість "Іван".

 

               

                СКУНЦЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ

                              (1942-2007)

            Поет, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка

            Народився 20 травня 1942 р. в селищі Міжгір'я. Звичайний сільський хлопчисько 1958 р. закінчив Міжгірську середню школу та й подався до Ужгорода - продовжити навчання за покликом душі на філологічному факультеті Ужгородського універ­ситету, який і закінчив у 1963 р. А удача не залишилась осторонь того поклику - ще зі шкільних років з'являються публікації в місцевій пресі, літературному альманасі "Карпати". У 19 років виходить у світ перша збірка поезій "Сонце в росі", за яку через рік прийнятий до Спілки письменників СРСР, ставши наймолодшим її членом.

http://zakarpattya.net.ua/News/96437-Material-pro-Chendeia-i-Skuntsia-opublikuvav-almanakh-ukraintsiv-SShA

http://zakarpattya.net.ua/News/94869-Istorychni-treny-i-katreny-Petra-Skuntsia

http://zakarpattya.net.ua/News/96439-Chendeievi-zhuravli

http://zakarpattya.net.ua/Special/96435-“Spalakhy-iskryn-Ivana-Chendeia-prezentuvaly-v-Uzhhorodi-FOTO

ЧЕНДЕЙ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ - продовження

Батько майбутнього письменника був людиною суво­рою, але послідовною у своєму ставленні до людей. Своїх дітей тримав у дисциплі­ні, змалку привчаючи їх до важкої праці, та, збагнувши у своєму синові Іванові непоборний потяг до знань, батько не обмежив його сільською школою і відпустив навчатися до Хуста в гімназію, хоч це було й дуже обтяжливо для родини.

На гімназичні роки (1935-1944 рр.) Івана Чендея припали жорстокі випробуван­ня в житті краю. Гімназія в Хусті була російською, і хоч ідеологією там правили біло­емігранти, війна проти Радянського Союзу об'єднувала викладачів і гімназистів у слов'янське братство. Вчитель гімназії Петро Васильович Лінтур, який стане видат­ним фольклористом, створив потужний літературний гурток. Перші літературні спро­би, як і всі вихованці П. Лінтура, Іван Чендей озвучив по-російськи. Він став спів­автором альманаху "Будет день" (1941), друкувався також у російськомовних газе­тах. Чітка слов'янська орієнтація приводить молодого письменника в 1944 р. на з'їзд Народних комітетів Закарпаття, що проголосив возз'єднання з Радянською Україною.

Вже перша збірка творів "Чайки летять на Схід" стала здобутком не лише закар­патської, а й загалом української радянської прози, насамперед, завдяки психо­логічно пронизливій новелі, що дала назву книжці. Нові повісті та оповідання пись­менника не вивищили його над першою книжкою, але утвердили його в літературі як майстра.

Іван Чендей уже зрілим майстром наважився поїхати на стаціонарні Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О.М. Горького в Москві (1960-­1962 рр.). В імперській столиці тоді буяла післясталінська весна, і таланти з усіх республік тут знаходили однодумців, що не вірили в комунізм, але вірили в гуманні можливості соціалізму, який пізніше назвуть соціалізмом з людським обличчям.

Нові знайомства розширили творчі обрії письменника. У 1964 р. він разом із ге­ніальним режисером С. Параджановим створює сценарій фільму "Тіні забутих пред­ків" (за однойменною повістю М. Коцюбинського). Фільм здобув всесвітню славу, зокрема, на фестивалі в Аргентині був удостоєний другої премії "Південний хрест".

У 1965 р. виходить друком роман Івана Чендея "Птахи полишають гніздо" - переломний твір у долі письменника. Про що цей твір? А про те, що тоді почалося, а довершується нині: про втрату горянами споконвічних зв'язків зі своєю природою, про руйнівні для душі наслідки цивілізації, спрямованої на захоплення споживацьких людських інстинктів. Літературознавці від соціалізму аж ніяк не могли визнати носія патріархальних ідей позитивним героєм, їм подавай активного перетворювача природи. А тепер, через півстоліття, мусимо визнати: письменник уже тоді перед­бачив трагедію нинішньої України, що втрачає саму свою національну сутність, віддавши на знищення свою наймогутнішу генетичну силу - селянина.

З роману "Птахи полишають гніздо" почалися в Івана Чендея непорозуміння з комуністичною владою, а з появою в збірці "Березневий сніг" (1968) повісті "Іван", де служитель релігійного культу ідейно перемагає ревнителя земного раю, власті організували справжню облаву на письменника, вдавшись до випробуваного способу масового осуду. Письменника виключають із Компартії, а це означало перекриття дороги до публікації нових творів.

В часи горбачовської перебудови Івану Чендею хотіли повернути партквиток. То він не схотів забрати. Хоча був уже в поважних літах, активно діяв у Народному русі. Українську незалежність сприйняв як заслужену нагороду за довгі десятиліття боротьби із безплідною системою насильства над душею.

До двотомника творів І. Чендея, виданого у 1982 р., увійшло все написане пись­менником із 1942 р. В новому столітті двотомник письменника видано знову, але мі­зерним накладом - нині українська книжка опинилася на маргіналії суспільного життя.

Помер Іван Михайлович 29 листопада 2005 р.

Творчість Івана Чендея, хоч і стала вже історією, спроможна відповісти ще на багато питань, які нас хвилюють сьогодні, зокрема, про співмірність духовного і матеріального світу загалом і в кожному з нас.

СКУНЦЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ - продовження

                Через рік - "Верховинська пісня". Надалі - невеликі за обсягом книги, з якими поступово формується і світогляд, і своєрідне бачення світу: "Полюси землі" (1964), "Погляд" (1967). За них у 1967 р. удостоєний обласної премії ім. Д. Вакарова.

                Сам автор вважає початком своєї "дорослої" творчості поему "На границі епох" (1968), у якій через образ поета-антифашиста Дмитра Вакарова виявлено бунт проти існуючих порядків. Поема нагодилася саме тоді, коли після яскравого вияву поетів-шістдесятників "гайки знову прикрутили", припинили публікацію сміливих тво­рів. І прогалину заповнила поема Скунця, що з'явилася друком у провінційному Ужгороді. За нею у 1970 р. побачила світ збірка "Всесвіт, гори і я".

                У 1971 р. спроба викрити сучасність через героя з минулого не вдалася. Поема "Розп'яття" була за розпорядженням властей вилучена з продажу, наклад знищено. Дорогу до друку було перепинено. З видавничої роботи автора вигнано.

                Нову книжку "Розрив-трава" вдалося видати аж у 1979 р. її теж готували до зни­щення, та збірка, завдяки зусиллям секретаря парткому Спілки письменників Бориса Олійника, вчасно була висунута на Шевченківську премію і дістала широку пресу (хоч премію одержав тоді Михайло Стельмах). У подальшому життєва географія знаходить "Сейсмічну зону" (1983) як небезпечне таїнство сучасності. За твори високого громадянського звучання, опубліковані в журналі "Дніпро", у 1986 р. Петро Скунць - лауреат премії ім. А. Малишка.

                А далі - близько десяти років затишшя. Літературні справи в поета відійшли на другий план. Він поринає в громадську роботу, стає організатором і першим голо­вою Народного (тоді ще дієвого) Руху на Закарпатті. А невдовзі поет стає редактором першої незалежної газети на Закарпатті "Карпаська Україна", яка символічно в ногу з часом відновлювалася, а потім знов залишалася без підтримки...

                50-річний ювілей увінчався появою нового дитяти - книги "Спитай себе" (1992), куди ввійшла і пущена колись під ніж поема "Розп'яття". За збірку "Спитай себе" поет був удостоєний Національної премії ім. Т.Г. Шевченка.

                Та все далі оповиває душу самотність. Покидає юність разом зі смертями Василя Ігната, Василя Вароді, Василя Вовчка - трьох Василів, з якими був безхмарно молодим. Без них одиноко. Як одиноко без матері й батька, без братів, без рідних, без друзів. І все частіше спілкується з ними віршами, наче чують його на тому світі. Вслід "Світу без матері", "Світу без батька", написаним раніше, з'являються крізь призму шевченківської "Вічної Катерини" поезії: "Пам'яті Олеся Гончара", "Пам'яті Василя Вароді", "На вбивство Білозіра", "Світ без братів". Водночас вшановує живих, які ще поруч, у віршах "Синові", "Диптих натщесерце" Феліксові Кривіну, "Сестрі", "Доньці", "Диригенту Петрові Ракові із сузір'я Близнят", "Друзям", "Дружині", щоб увічнити тонку нить життя. Із цими сумбурними почуттями і виходить мізерним накладом у 1997 р. збірка "Один", щоб удруге з'явитись у 2000 р. Збірка вмістила не тільки авторські твори поета, а й переклади з білоруської, комі, молдавської, осетинської, російської, словацької, таджицької, угорської та чеської мов.

                Надалі грань життя і смерті розкривають збірки "Колись я був на світі Травнем" (2000) та "Нічні портрети" (2003).

                Нагороджений у 1999 р. лі­тературною премією ім. Ф. Потушняка, відзнакою облдержадміністрації 2003 р. "За розвиток регіону", орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (2006 р.).

Помер 30 квітня 2007 р.